28 травня 2020 року у межах дистанційної Міжнародної науково-теоретичної конференції «Суб’єкт. Пам’ять. Символічне»
відбувся науковий круглий стіл «Культурна спадщина радянського періоду в сучасній Україні: від ностальгії – до переосмислення» за темою фундаментального наукового дослідження Інституту культурології Національної академії мистецтв України «Трансформація культури пам’яті сучасного українського суспільства».
Керівники теми:
Олександр Гриценко (1957–2020), старший науковий співробітник Інституту культурології НАМ України, кандидат технічних наук, заслужений діяч мистецтв України;
Інна Кузнєцова, вчений секретар Інституту культурології НАМ України, доктор філософії (Ph.D., філософія), доцент, с.н.с
Круглий стіл був присвячений пам’яті відомого українського дослідника-культуролога, поета і перекладача, заслуженого діяча мистецтв України, кандидата технічних наук, старшого наукового співробітника Інституту культурології НАМ України Олександра Гриценка.
О. А. Гриценко є автором монографій: «Своя мудрість: Національні міфології та громадянська релігія в Україні» (Grytsenko, 1998); «Культура і влада: Теорія і практика культурної політики в сучасному світі» (Grytsenko, 2000); ); «Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України» (Grytsenko, 2014); «Президенти і пам’ять: Політика пам’яті президентів України (1994-2014): підґрунтя, послання, реалізація, результати» (Grytsenko, 2017); «Культурний простір і національна культура: теоретичне осмислення та практичне формування» (Grytsenko, 2019) та ін..
Кожна з цих праць стала піонерською для української гуманітаристики.
Наступним етапом досліджень Олександра Андрійовича було виконання науково-дослідної роботи за темою «Трансформація культури пам’яті сучасного українського суспільства».
Увазі учасників круглого столу було запропоновано дискусію, вступом до якої стали нотатки Олександра Гриценка: «Культурна спадщина радянського періоду в сучасній Україні: потреба переосмислення».
У межах круглого столу відбулося обговорення проблем гуманітарного знання за напрямами:
- трансформація оцінок історико-культурної спадщини радянського періоду в суспільній свідомості;
- культурна спадщина радянського періоду у контексті політики «декомунізації»: нові джерела та інтерпретації;
- оновлення «канону»: сучасні погляди на заборонені та знищені літературно-мистецькі напрямки XX ст.;
- збереження матеріалізованих проявів пам’яті про культурну спадщину XX ст. в умовах викликів сучасності: теоретичні та практичні аспекти;
- нові підходи до переосмислення доробку діячів української культури радянського періоду і творів соцреалістичного мистецтва.
Програма Конференції та Круглого столу. pdf.
***
Пам’яті Олександра Гриценка
Вступ до дискусії (за нотатками Олександра Гриценка):
Культурна спадщина радянського періоду в сучасній Україні: потреба переосмислення
Протягом усіх років незалежності, періодично інтенсифікуючись і загострюючись, відбувається небезконфліктне переосмислення, переозначення багатьох подій та постатей української історії, трансформація «місць пам’яті» й так званого канону імен і творів української літератури й мистецтва.
Зміни символічного простору втілювалися у практиках, як-от реабілітація і повернення в обіг раніше заборонених чи небажаних митців і творів, оновлення музейних експозицій, створення нових музеїв та заповідників, встановлення пам’ятників діячам та подіям, котрі раніше розглядалися як політично неприйнятні, а в 2007-2008 рр. та з 2014 року – також системне усунення із символічного простору пам’ятників діячам радянської доби, перейменування вулиць і міст. Відбувалася декомунізація, що у широкому сенсі означає багатогранний і довготривалий політичний і соціокультурний процес, який розпочався задовго до прийняття законів 2015 року, і був спрямований на підваження (або виведення із публічного простору) просякнутої пропагандою культурної спадщини комуністичного/радянського періоду.
Політика декомунізації є інноваційною, спрямованою на перерозподіл символічного ресурсу, адже має на меті змінити й урізноманітнити уявлення суспільства про історичні події, явища культури, її творців і реципієнтів. Відтак неминучими є суперечності й конфлікти між її прихильниками та опонентами, що виступають за афірмативну політику, зорієнтовану на репродукування та зміцнення уявлень сформованих раніше.
Тож актуальною залишається проблема переосмислення спадщини української радянської культури, частина якої досі сприймається та інтерпретується лише як вагоме мистецьке надбання, та деконструкції радянської тоталітарної пропаганди, яку ця спадщина містить.
Гострі публічні дискусії точаться переважно навколо більш очевидних аспектів декомунізації – радянських пам’ятників, мозаїк і топоніміки. Захисники радянських пам’яток наполягають на їхній непересічній мистецькій вартості, а топоніміки – на побутових незручностях, що їх завдають перейменування, і неістотних змінах у свідомості, які вони спричиняють. Натомість дискусії про переосмислення літературної, театральної та музичної творчості, кінематографу, образотворчого мистецтва, що вимагають значно глибшого і ретельнішого аналізу, відбуваються рідше, здебільшого у науковому середовищі.
Зрештою, для звільнення від тягарів тоталітарного минулого та змін у суспільній свідомості потрібні саме ретельні наукові дослідження і дискусії, результати яких, у перспективі, мали б охопити не лише академічне середовище, а й масову аудиторію – через посередництво мас-медіа, книговидання, кінематографію, дидактичної літератури тощо. Адже історична й культурна спадщина залишається одним із вагомих чинників самоідентифікації та згуртування спільноти.